Кадрова служба
 
назад до ЗМІСТУ  

КОРНЕЛІУС ВАНДЕРБІЛЬТ - КОРОЛЬ ДЕМПІНГУ

Почавши бізнес з купівлі за 100 доларів човна, через 60 років підприємець став власником залізничної імперії та найбагатшим американцем, а прізвище Вандербільт було символом багатства й розкоші.

Корнеліус Вандербільт народився 27 травня 1794 року в сім’ї середнього достатку. Батько майбутнього мільйонера був човнярем і тримав ферму. Вже в 11 років Корнеліус залишив навчання в школі, щоб допомагати батьку. Про не отримані знання Вандербільт анітрохи не шкодував: “Якби я вчився, у мене не залишилося б часу ні на що інше”.

В 16 років Корнеліус відкрив перший самостійний бізнес. Взявши в матері 100 доларів, Вандербільт купив човен і став перевозити вантажі та пасажирів. Основним маршрутом став шлях від острова Стей-тен-Айленд до Манхеттена і назад, клієнти - американці, що за службовим обов’язком щодня їздили в Нью-Йорк. За кожну поїздку Корнелій брав 18 центів.

Човновий бізнес виявився настільки прибутковим, що через рік Корнеліус вже мав 1000 доларів. Послуги Вандербільта користувалися попитом, оскільки коштували дешевше, ніж у конкурентів, а сам Корнеліус завоював репутацію чесного й працелюбного човняра. Побічним бізнесом Вандербільта стала торгівля: в Стей-тен-Айленді молодий підприємець купував товари, що мали попит в Нью-Йорку, перевозив через річку й перепродавав.

Нові можливості для розширення бізнесу майбутнього пароплавного магната створила англо-американська війна 1812 року. Вандербільт зумів отримати урядовий контракт на постачання товарів у форти, розташовані недалеко від міста. На зароблені гроші він побудував середніх розмірів шхуну і два невеликі кораблі - відтоді конкуренти прозвали його Командором. До 1817 року Вандербільт накопичив 9000 доларів і вирішив... вийти з бізнесу.

Рішення випадковим не назвеш: маршрут Стейтен-Айленд - Нью-Йорк заполонили інші човнярі, прибутки Вандербіль-та почали знижуватися. Корнеліус зацікавився пароплавним бізнесом. Продавши свій флот, Командор найнявся капітаном із зарплатою 1000 доларів на рік на невеликий пароплав Томаса Гіббонса. Пароплавний бізнес для бізнесмена не був новинкою, але Вандербільт хотів за чужий рахунок ретельно вивчити тонкощі ведення справ. Розібравшись з будовою пароплава, Командор переконав Гіббон-са побудувати парове судно, самостійно розробивши його проект. Корабель дістав назву Bellona, а Корнеліус став партнером Гіббонса.

Через нову роботу Вандербільта його сім’я (Корнеліус двічі був одружений - перший раз в 19 років, другий - в 73 роки) переїхала в Нью-Брунсвік (штат Нью-Джерсі). Там він придбав таверну на березі ріки й перетворив її на місце відпочинку пасажирів пароплавів. Заклад назвали Bellonа Hall.

Корнеліус продовжував демпінгувати й на Беллоні, беручи за проїзд лише 1 долар - вчетверо менше, ніж конкуренти. Головними суперниками Корнеліуса були Роберт Лівінгстон і винахідник колісного пароплава Роберт Фултон - легальні монополісти на ринку пароплавних перевезень. Вони навіть подали позов до суду на конкурента. Проте прорахувалися - в 1824 році Верховний Суд США визнав їх монополію на транспортні операції у водах Гу-дзона неконституційною.

До 1829 року Вандербільт накопичив 30 тис. доларів і вирішив знову зайнятись власним бізнесом. Повернувшись в Нью-Йорк, підприємець заснував пароплавну компанію і налагодив сполучення між Нью-Йорком і містом Пікскілл, штат Нью-Йорк. За проїзд Командор брав лише 12,5 центів і поступово витіснив з ринку місцевого пароплавного короля Деніела Дрю. Потім бізнесмен вступив в змагання з Гу-дзонівською річковою асоціацією, що перевозила пасажирів з Нью-Йорка в місто Олбані. Спочатку Командор брав за проїзд 1 долар (річкова асоціація брала 3), а пізніше зробив проїзд взагалі безкоштовним.

До сорока років Вандербільт нажив пів-мільйона доларів, але невпинно шукав нові можливості для збагачення. Несподіваний шанс заробити представився в 1849 році, з початком «золотої лихоманки». Золотошукачі спрямувалися в Каліфорнію. Іх звичайний маршрут пролягав через Панаму: мандрівники прибували до латиноамериканської країни на човнах, їхали на мулах через Панамський перешийок і на пароплавах добиралися в Сан-Франциско. Вандербільт запропонував новий маршрут. Тепер золотошукачі могли плисти по річці Сан-Хуан, потім по озеру Нікарагуа. Західний берег озера від Тихого океану відділяли лише 12 миль. Таким чином, подорож скорочувалася на 600 миль, а шлях до кінцевого пункту займав на два дні менше, ніж звичайний маршрут. Повна вартість проїзду не перевищувала 400 доларів замість традиційних 600.

В 1851 році Вандербільт заснував компанію Accessory Transit. У 1853 році, у віці 59 років, Вандербільт вирішив уперше в житті піти у відпустку. Він побудував розкішну яхту, назвавши її “Північна зірка”.

Перш, ніж разом з сім’єю відчалити до берегів Європи, Командор залишив посаду президента Accessory Transit, передо-ручвши управління компанією її топ-менеджерам Чарльзу Моргану та Гаррісону. Поки власник плавав, керівники випустили нові акції компанії та дістали контроль над Accessory Transit. Після повернення Корнеліусу, замість розширення бізнесу, довелося близько року відвойовувати компанію в нових власників.

Трохи пізніше біда нагрянула з іншого боку. Після зміни влади в Нікарагуа новий уряд країни відібрав у Accessory Transit право на перевезення, уклавши вигідніший контракт з конкурентами.

В 1850-х роках Корнеліус зайнявся трансатлантичними перевезеннями, організувавши сполучення між Нью-Йорком і Францією. Конкуренцію йому складали лінії Кунарда та Коллінза. Отримати урядову підтримку Командорові не вдалося, проте він почав розвивати новий напрям. У боротьбі з Кунардом і Коллінзом Ван-дербільт застосував свою звичайну тактику: зменшив плату за проїзд і перевезення багажу. Якщо цільовою аудиторією конкурентів були багаті пасажири - мандрівники й бізнесмени, то Вандербільт зробив ставку на емігрантів і представників середнього класу. Найбільше прибутків Командорові приносили пасажири 2-го і 3-го класів.

На початку Громадянської війни (1861 р.) Корнеліус продав атлантичну лінію за 3 млн. доларів.

На старості років Вандербільт радикально змінив бізнес-стратегію, залишивши морські транспортні перевезення і зайнявшись залізничним бізнесом. Корнеліус пробував свої сили в наземному транспортному бізнесі ще в 30-х роках XIX століття. Але залізнична аварія, яка сталася в 1833 році, надовго відбила у Вандербільта інтерес до галузі. Правда, не назавжди. Продавши пароплави, Кор-неліус зайнявся аналізом нового ринку.

Американські залізниці того часу, формально зібрані в єдину мережу, насправді нагадували лабіринт: безліч коротких роз’єднаних доріг, що належать сотням бізнесменів. Командор почав скуповувати акції та об’єднувати в єдине ціле короткі залізничні лінії біля Нью-Йор-ка. Він придбав контрольний пакет Гар-лемської залізниці та взяв у свої руки дорогу через річку Гудзон, отримавши другу перемогу над Деніелом Дрю, що на той час перекваліфікувався в торговця акціями залізничних компаній. У 1865-му Ван-дербільт почав об’єднання куплених компаній, що володіли невеликими відрізками залізниці, в Нью-Йоркську Центральну залізницю.

Незважаючи на статус найбагатшої людини у світі, Корнеліус Вандербільт жив досить скромно. Коли лікарі рекомендували смертельно хворому Корнелі-усу пити шампанське, мільйонер відмовлявся, посилаючись на його дорожнечу. Уникав він і добродійних пожертвувань. Спонсорську допомогу від мільйонера отримали лише Центральний університет (згодом перейменований в університет Вандербільта) і Церква мандрівників в Нью-Йорку.

Вандербільт не захотів ділити статок порівну між усіма спадкоємцями (у нього було 12 дорослих дітей). Згідно із заповітом, основну частину багатства Командор залишив старшому синові Уїльяму. Інші діти отримали лише по 100 тис. доларів - суму, хоча й цілком достатню для розкішного способу життя, але нікчемну в порівнянні з 90 млн. доларів Уїльяма Вандер-більта. Вдові Вандербільт залишив 500 тис. дол. готівкою, особняк в Нью-Йорку і 2 тис. акцій Нью-Йоркської Центральної дороги. Недивно, що обділені спадкоємці подали в суд на багатого брата, наполягаючи, що Корнеліус Вандербільт писав заповіт будучи неосудним. Проте жоден з судових розглядів не мав успіху - судді незмінно підтверджували останню волю Командора.

На жаль, нащадки Командора не мали ділової хватки батька. Це згубило імперію Вандербільтів. Їм більше подобалися заняття спортом, особливо яхтингом, мистецтво, розведення породистих коней чи добродійність. Сім’я постійно зменшувала свою долю в Нью-Йоркській залізниці -онуки і правнуки поступово проживали нажите Корнеліусом. У 1954 році контроль над компанією перейшов до Роберта Ральфа Янга і його Alleghany Corporation, колись залізничній імперії, що також належала засновникові. Нащадки Вандер-більта з легкістю розлучилися з активами, за які старий Командор чіплявся мало не зубами.

назад до ЗМІСТУ  
     
Інфо